ВІТЕР
Вітер. Вітер вночі. Такий рвучкий, такий потужний, такий нестримний,…як думка. Вітер, який шматує повітря; від якого задихаєшся; який сліпить очі і забороняє рухатись – він міцно обіймає тебе в своїх лещатах; який перевертає й розкидає листя разом із пилом. Жодного іншого звуку – тільки вітер. Більше нічого не існує – тільки вітер. Він поглинув навіть темряву. Тільки зараз, цей порив. Стояти б так цілу вічність, щоб тебе обіймав вітер – огортав з усіх сторін, проникав у кожну клітинку, плутав волосся, плутав думки…або й взагалі забрав їх звідси далеко-далеко. Назавжди. А як довго це назавжди? Із ранком прийде тиша, спокій, гуркіт машин і життя. Скінчиться цей порив, ця швидкість, скінчиться ніч, — згаснуть, як світло ліхтаря. Ліхтар не в змозі повірити, що все закінчиться: і шалені коливання, і величезна сила, і вібрації дроту. Він в це не вірить, бо він про це не знає. Його просто вимкнуть – він так ніколи і не дізнається як вмирає вітер.